Лебединський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1: від заснування до наших днів
Михайлівським маєтком поміщиків Іваненка та Капніста. До речі, Їльченко був колишнім кріпосним Іваненка – прямого нащадка гетьмана Полуботка. І вже 12 червня 1869 року опікункою жіночого училища призначили дружину предводителя дворянства Лебединського повіту Василя Олексійовича Капніста (1869 – 1906) – Варвару Василівну Капніст. У ньому навчалися й дочки Капністів – Єлизавета і Варвара. Можливо, що саме з цим фактом і пов’язане відкриття училища.
Василь Олексійович Капніст із дружиною Варварою Василівною, з доньками Єлизаветою і Варварою, сином Олексієм, онучкою Варварою
29
вересня 1870 р. на підставі положення Міністерства народної освіти
Російської імперії жіноче училище II розряду було перетворено в 4-класну
жіночу прогімназію з підготовчим класом. Ось як про це повідомлялося у «Харківському календарі за 1897 рік» (Видання Харківського Губернського Статистичного Комітету, 1897):
«Въ г. Лебединъ, по ходатайству Лебединскаго уъздного земства, было
открыто женское трехклассное училище 2-го разряда 12 мая 1869 года,
которое вследствіе ходатайства того же земства, г. Попечителемъ
Харьковскаго учебнаго округа преобразовано въ женскую четырехклассную
прогимназию съ приготовительным классомъ, 29 Сентября 1870 года».З часом кількість дітей у прогімназії почала збільшуватися, їх стало більше ста, тому постало питання про побудову нового великого приміщення. У 1878 р. земство викупило в селянина Гната Руденка за 800 крб. ділянку землі, навпроти телеграфної станції, для спорудження приміщення прогімназії. Так, у 1881 році і було побудоване просторе красиве приміщення для жіночої прогімназії. Її в цей час очолювала Наталія Ксаверіївна Булатович. Для обладнання приміщення міська Дума виділила 2 тис. рублів. Саме цей рік офіційно вважається початком історії сучасної ЗОШ №1. Вигляд тодішнього приміщення зберігся до сьогодення, хоча йому вже незабаром буде 133 роки.
На початку XX ст. з розвитком капіталізму в Російській імперії виникла потреба не тільки в початковій народній освіті, а й у освіті рівня середнього. Кількість учнів жіночої прогімназії теж постійно зростала, тому необхідно було розширити приміщення. Це питання розглядалося на засіданні Лебединської земської управи. 26 вересня 1902 року комісія розробила проект добудови. А ще 1 липня 1903 року земська управа прийняла рішення перетворити прогімназію у гімназію. Тому з липня 1903 року прогімназія була перетворена в повну 7-класну жіночу гімназію з підготовчим класом. З першого класу всі предмети викладали окремі вчителі. Гімназія продовжувала розміщуватися в тому ж приміщенні і діяла за статутом 1871 р. про жіночі гімназії. Навчалося в ній приблизно 280 дівчаток. Директором гімназії була призначена Марія Олександрівна Іванова. Згідно «Положення про жіночі гімназії» учителями працювали лише особи, що мали вищу освіту. Платили лебединці за навчання дітей у молодших класах – 30 крб. на рік, а в старших – 40 крб. У 1906 році при гімназії було відкрито 8-й клас, педагогічний. Його успішне закінчення давало можливість працювати вчителем народних початкових училищ. Очевидно, це було пов’язане з нестачею педагогів для народних училищ. Ця гімназія проіснувала до 1919 року. З гімназією і, значить, теперішньою школою пов’язане також прізвище Зільберника. Відомо, що Кадиш Сендерович (Костянтин Олександрович) Зільберник після закінчення Харківського медичного інституту з 1878 року працював земським лікарем в Лебедині та за снував земську хірургічну лікарню. З 1903 року і, дуже ймовірно, що аж до 1919 року, він здійснював лікарський нагляд за жіночою гімназією та за міським чотирикласним училищем.
У грудні 1919 року, коли влада на Лебединщині після кількаразових змін, остаточно стала радянською, більшовики прийняли рішення про перетворення гімназії у трудову загальноосвітню школу. Згодом у приміщенні колишньої гімназії (з 1920 по 1922 роки) діяв дитячий будинок, а з 1922 року - Лебединська семирічна школа №1. Навчалося в ній 250 чоловік. Це були діти робітників, селян, службовців. У 1930-33 роках ця школа стала зразковою (опорною) щодо втілення принципів радянського виховання. Її директором у 1932 р. був призначений Василь Іванович Волинський. Головою місцевкому була тоді Настасія Максимівна Картуша, а секретарем комсомольської організації - старшокласник Григорій Карпов. 1933-й прорідив ряди її вихованців, особливо із селян, хоча достовірних даних щодо їх кількості немає, адже кількість померлих учнів тримали в таємниці і не розголошували.
У приміщенні прогімназії (1881) з 1935 року знаходиться Лебединська СШ (тепер ЗОШ № 1)
Гімназистки 1908 року з викладачами гімназії
Репресовані вчителі Лебединської СШ №1(зліва направо): П.Г. Лойченко, Є.І. Зеленецький, М.С. Водоп’янов
Кадиш
Сендеров ( Костянтин Олександрович) Зільберник народився 19 червня 1853
року в Ковне (Каунас) – лікар, почесний громадянин Лебедина (1913)
Під час першого визволення від німецької окупації 17 лютого 1943 року приміщення школи постраждало – його охопила пожежа. Згодом на тому згарищі, після відступу Червоної Армії, німці розмістили табір для радянських військовополонених.
Після остаточного звільнення міста від фашистських загарбників лебединці почали відбудову зруйнованого війною господарства - заводів, фабрик, артілей, шкіл та всього міського господарства. Міською школою №1 доручили керувати вчителю-фронтовику Семену Єлізаровичу Суботі. Під його керівництвом вона й відбудовувалася та впорядковувалася. У 1944 році колектив учителів та учнів одержав подяку від Комітету оборони за активну участь у зборі коштів на танкову колону (зібрали 10000 крб.). На жаль, фронтові рани Суботі давалися взнаки, і здоров’я директора з кожним роком погіршувалося. Тож вирішувати матеріальні і виховні проблеми школи одночасно йому було тяжко. Тому він попросив перевести його на посаду заступника директора.
А директором школи у 1951 році призначили теж учителя-фронтовика Олексія Семеновича Любивого, який викладав тут історію іще з 1932 року. Він очолював навчальний заклад аж до 1981 року, тобто 30 літ! У 1956 році роботи по відбудові школи закінчилися. Але її матеріальна база завдяки наполегливості директора Любивого з роками лише продовжила поліпшуватися. З 1961 року в школі почали працювати добре обладнані шкільні майстерні по дереву та металу, встановлене водяне опалення. У 1962 році було добудовано 8 класних кімнат. У 1965 році школа стала називатися середньою загальноосвітньою трудовою політехнічною. За відмінну організацію навчально-виховного процесу Міністерство освіти присвоїло О.С.Любивому звання «Заслужений учитель України».
Після О.С.Любивого у школі змінилося чимало директорів: у 1981-1984 p.p. – директорував Микола Семенович Гурський; у 1984-1988 p.p. – Василь Іванович Кубрак, який згодом очолив новозбудовану СШ №7, а ще згодом – міський відділ освіти; у 1988 – 2009 р.р. – Віктор Миколайович Прокопенко, стаж директорування якого в цій школі після О. С. Любивого найбільший і теж солідний. Містяни знають його як людину дуже добру і толерантну. Проте в принципових питаннях він був непоступливим. Його дуже любили і шанували учні школи, а педагогічний колектив при ньому, як зізнавалося багато вчителів, які працювали під його керівництвом, перебував як за кам’яною стіною. З 2009 року по 2011 рік школу очолювала Ніна Миколаївна Сушина, у 2011-2012 році – Микола Володимирович Бендюг, з 2013 по 2017 рік Ольга Іванівна Хоменко. З 2017 року керівником закладу є Прокопченко Наталія Анатоліївна. Спомини різної полярності залишили про себе директори школи, але всі вони причетні до історії цього навчального закладу. Та найкращим суддею діянь названих директорів є Його Величність Час.
Керівники шкіл були завжди обличчям школи і вчительських колективів, які вони очолювали. Тож це, якоюсь мірою, компенсує розповідь про учительські колективи різних років. Більшість учителів школи завжди були особистостями творчими та людьми чудовими. Але розповіді про них були б досить об’ємними, а це вимагає написання не газетної статті, а цілої книги.
Ось такий він, дуже короткий, але дуже цікавий, курс історії Лебединської ЗОШ №1. Якби ми могли читати інформацію, яку ввібрали в себе стіни цієї будівлі за час її існування, звісно, що наша розповідь була б набагато цікавішою. І це не фантазія: наука стверджує, що таке в принципі можливе, і що така можливість – не за горами. Тож по-доброму позаздримо майбутнім краєзнавцям.
Семен Єлізарович Субота
Майор Олексій Любивий, 9 серпня 1943 року
Славиться школа своїми випускниками
ЛебединськаЗОШ №1, якспадкоємицягімназії, гордитьсясвоїмивипускниками, щосталивідомимилюдьми. Тасередвихованцівшколиєтакіпостаті, щомаютьособливузнаковість. Дуже
знаними в колишньому СРСР були випускники Лебединської СШ №1: маршал
інженерних військ СРСР В. К. Харченко, професор, доктор медичних наук
М.М. Милостанов, професор, доктор медичних наук Ф. А. Волинський,
професор, доктор філософських наук Г.Д. Карпов, професор, доктор с\г
наук В. Д. Коротун, заслужений діяч УРСР, живописець, професор, доктор
мистецтвознавства О.Д. Басанець, професор, доктор ветеринарних наук І.О.
Калашник. Кандидатами історичних наук стали М. О. Гурін та Г.Т.
Безкоровайна, кандидатом медичних наук – М. М. Губін, кандидатом с/г
наук – В.М. Воскобойников. Почесним журналістом України став В.Г.
Дудченко. Нещодавно йому присудили обласну премію ім. Пилипа Рудя за
вклад у розвиток журналістики. Ось стислі розповіді про деяких із них.
Майбутній маршал Віктор Кіндратович Харченко (1911 – 1975) був найменшим сином у сім’ї. Спочатку його сім’я проживала на вулиці 1-ша Деревенька №26. Та на початку 20-го ст. його батьки виїхали до Жмеринки на заробітки. У 1911 році там і народився Віктор. Після революції 1917 року Харченки повернулися до Лебедина, де в 1920 році придбали будинок на вулиці Пушкінській №46. Це, відомий лебединцям, будинок, в якому і проживав майбутній маршал. Лебединську семирічну школу №1 він закінчив у 1925 році. Дане твердження вчителів історії школи ґрунтується на факті листування учнів школи 1960-х років з Віктором Кіндратовичем, як випускником семирічки №1, який підтверджував це і мав тоді іще генеральське звання. У його багатій на події біографії – Великий лижний спорт, Велика Вітчизняна війна, служба у ЗС СРСР. Хоча заради справедливості зазначимо таке. Краєзнавець Володимир П’янков стверджує, що майбутній маршал навчався у семирічці №4, спираючись на спомини його сусіда по вулиці Петра Федоровича Гетьмана («Вклонимося великим тим рокам», Суми, «Макден», 2010, с. 61). Краєзнавець Іван Радченко у книзі «Спортивні зірки Лебединщини» («Білий Лебідь», 2004, с.9) вказує, що Віктор Харченко навчався у Лебединській семирічці №2. При підготовці цього матеріалу ми поспілкувалися з ним, і він зізнався, що в рукописі книжки він указував семирічку №1, але коректор книжки вніс зміни, зазначивши «семирічку №2». Сам же маршал у автобіографії зазначав, що «после окончания семилетки два года обучался в Сумской профтехшколе», не вказавши, у якій же семирічці він навчався. Зрозуміло, що мати такого випускника – це честь для будь-якої школи. Тому й маємо такі суперечливі твердження..
Доктор медичних наук, професор Микола Миколайович Милостанов (1891, Лебедин – 1985, Харків) - випускник гімназії. Вступив на медичний факультет Харківського університету. У 1915 році він – військовий лікар на фронтах Першої Світової війни. У 1918 році закінчив медичний факультет Харківського університету. Під час Великої Вітчизняної війни займав керівні посади хірургічної служби діючої армії. Після війни виховав плеяду відомих хірургів, що стали кандидатами наук. Відомо, що матір Миколи Миколайовича Милостанова, Віра Олексіївна, викладала в гімназії географію.
Починаючи з 1980-х років і досьогодні, славу своїй рідній школі вже почали приносити і приносять інші покоління випускників. Ось стислі розповіді про них.
Володимир Панасович Минак, кандидат медичних наук, уродженець Пристайлового. Він народився в селянській сім’ї у 1935 році. У 1953 році закінчив Лебединську СШ №1, у 1959 році – Харківський медінститут. У його трудовій біографії є й робота на посаді головного лікаря Василівської дільничної лікарні нашого району, завідування хірургічним відділенням республіканського госпіталю МВС України, робота головним лікарем Харківської міської лікарні №3 та доцентом Харківської медичної академії післядипломної освіти. Він є автором 170 наукових праць.
За видатний внесок у розвиток геометрії О.А. Борисенко удостоєний Державної премії України в галузі науки і техніки, а також академічної премії ім. М.М. Крилова. У 2005 р. у зв’язку з 200-річчям Харківського університету ім. В.Н. Каразіна за визначні досягнення на ниві науки й освіти вченого нагородили орденом «За заслуги» III-го ступеня.
Олександр Борисенко - автор понад 120 наукових праць. На базі університетських лекцій ним створені підручники «Аналітична геометрія» (1993) та «Диференціальна геометрія і топологія» (1995). О.А. Борисенко неодноразово був запрошеним професором у різних університетах Заходу, одержував гранти для участі в Міжнародних математичних конгресах (1994, Цюріх, Швейцарія; 2002, Пекін, Китай).
Народився 1957 року в Лебедині. Проживав з батьками на вулиці Довгалівці. Навчався у восьмирічній школі №4, потім закінчив середню школу №1. Після закінчення школи працював на заводі верстатних вузлів токарем. У 1976 році вступив до Київського вищого військового інженерного училища зв’язку. До 1998 року служив У ЗС СРСР та ЗС України. Більша частина його військової кар’єри пройшла у ранзі викладача свого рідного училища. У 1991 році захистив кандидатську дисертацію в Ленінградській військовій академії зв’язку. По закінченню військової служби працював на керівних посадах у компанії «Інтер-Телеком», а з 2001 року започаткував власний бізнес в галузі телекомунікації. У 2008-2010 роках перебував на посаді члена Національної комісії з питань регулювання зв’язку України. Проживає в Києві. Входить до Лебединського земляцтва, у складі якого відомі лебединцям наші земляки Владислав Бухарєв та Анатолій Сахно.
Випускники Лебединської Першої школи – в солдатських одностроях
Сотні випускників школи були, є і будуть солдатами. Чимало з них, закінчивши військові училища, стали офіцерами. Анатолій Зуй, приміром, дослужився до генеральського звання. Деякі імена наших випускників стали для нашого міста символами епох – колишньої радянської і вже своєї – української.
Звісно, сьогодні можна скептично говорити про доцільність вторгнення СРСР до Афганістану, але, призвані до Радянської Армії, наші українські хлопці гідно виконували свій солдатський обов’язок. За час афганської авантюри всього проходили військову службу в Афганістані, яку радянська влада пафосно назвала інтернаціональним обов’язком, 14 випускників школи. В Афганістані вони показали, що українці – сміливі і хоробрі воїни, самовіддані та надійні товариші. Серед них двоє загиблих. Це Леонід Петрович Батютенко та Анатолій Іванович Панченко. Нині про це розповідають меморіальні дошки на стіні навчального закладу.
Молодший сержант Леонід Батютенко – випускник Лебединської СШ №1. На службу до Радянської армії був призваний 20 жовтня 1981 року. Служив в Афганістані в десантно-штурмовій групі прикордонних військ. Загинув 13 грудня 1982 року. Похований на Мироносицькому кладовищі в Лебедині.
Нині, коли триває неоголошена війна проти України з боку РФ, серед тих, хто воює на сході України, є й випускники цієї школи та батьки учнів. Зокрема, відомий багатьом лебединцям Олександр Іванович Ханенко, випускник школи, тепер моряк українського військового флоту та поет - бард. Він народився в Лебедині 20 січня 1977 року в робітничій родині. У 1994 році закінчив СШ №1 та одночасно Лебединську музичну школу по класу баяна. У 1994 – 1999 роках – він курсант Севастопольського військово-морського інституту. Під час навчання у школі і в інституті брав участь у різних ВІА та писав вірші. По закінченні навчання перебуває на службі у Прикордонних військах України. З 2005 року почав активно друкувати свої поетичні твори. В Українській армії його добре знають як поета-барда. У драматичні для нашої держави часи він залишився вірним присязі на вірність народу України. Нині продовжує проходити службу у прикордонних військах у «гарячому» Маріуполі.
Кінь мій гарячий гарцює,
Битву вже близькую чує.
А сила Божа
Нам допоможе.
Хай же орда рідний край не плюндрує.
Ой повертайся, козаче,
Журиться дівчина й плаче.
Ти не журися,
А помолися
Та за козацькую вдачу.
(З пісні «Плакала сосна смолою», 1 грудня 2010 року, м. Маріуполь).
Щасти тобі, Олександре, і в твоїй особі зичимо вояцької удачі всім українським воїнам, які захищають рідну землю!
Судячи по розмаїттю відомих імен випускників Лебединської першої школи, вона є першою не за присвоєним їй номером, а Першою – по своїй глибокій і мудрій суті. І віримо, що нові імена її випускників, якими школа буде гордитися, іще голосно прозвучать та ввійдуть до нашої історії.
заступник директора з НВР
Лебединської ЗОШ №1.
Василь Пазинич,
краєзнавець.
 |
| Педагогічний колектив школи 2021-2022 н.р. |
